#Учиться #Делать #Отдыхать

Олександр Глядєлов: «Це дуже велика відповідальність — знімати на війні, і я це відчуваю»

Олександр Глядєлов — український документальний фотограф, автор чотирьох книг і тридцяти персональних виставок у різних куточках світу.

Фотографічна карта Глядєлова охоплює 30 країн і понад 300 міст. Він досліджував республіки колишнього Радянського Союзу, фотографував у Польщі, Чехії, Франції, США, Швейцарії, Сомалі, Кенії, Південному Судані, Свазіленді. Фіксував військові конфлікти у Молдові, Нагірному Карабасі, Чечні, Придністров’ї, на Донбасі. Неодноразово у фокусі Олександра Глядєлова опинялася Одеса. Він вивчав гострі грані реальності міста у проекті про соціально знедолених дітей (1996-2016 роки), який спочатку називався «Зайві» (Spare), а тепер продовжує своє життя під назвою Unwanted. Вдруге в Одесі Олександр Глядєлов документував лютування СНІДу. Перша виставка «Тут і зараз» відбулася у 2000 році. Період роботи фотографа над темою епідемії ВІЛ/СНІД в Україні складає 17 років (1997-2014 роках).

Глядєлов фотографує крайні життєві ситуації, проводить із героями багато часу і береже їхні історії. Кожна його фотографія та закулісна історія світлини — то смислотворча розповідь про світ окремішній, вразливий, по-своєму багатий і бідний водночас. Я помітила, що кожну таку розповідь підживлює непоборна віра в людину.

 

Місце зйомки — Одеса

Як і чому ви почали працювати над проектом про ВІЛ/СНІД?

Десь у 1997 році у мене виникли серйозні сумніви з приводу того, що відбувалося. Як в українських медіа, так і в тоді ще доволі популярних російських виданнях з’явилися публікації про ВІЛ/СНІД. Люди за старою звичкою продовжували читати газети «Известия», «Комсомольская правда». Із цих статей я не міг зрозуміти масштаби поширення хвороби. Складалося враження, що головні факти замовчувалися. Одеса дуже часто фігурувала в таких публікаціях. Місто було центром епідемії у Східній Європі (оскільки через нього проходив наркотрафік, і воно стало особливо «сприятливим» для поширення хвороби — прим.). Там стався вибух епідемії. Тоді я ще цього не знав.

 

Як в українських медіа, так і в тоді ще доволі популярних російських виданнях з’явилися публікації про ВІЛ/СНІД. Складалося враження, що головні факти замовчувалися.

 

Я взявся за цей проект через відсутність інформації. Спочатку мені допомагала громадська організація «Віра, Надія, Любов». Вони були піонерами у профілактиці хвороби і допомозі ВІЛ-інфікованим та людям, що захворіли на СНІД. Потім ця організація отримала грант на створення книги. І я зібрав розповіді ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД. Книга вийшла під назвою «Тут і зараз» однотисячним накладом.

Хворий на СНІД у палаті інфекційної лікарні. Одеса, лютий 2005 року.

Хворий на СНІД у палаті інфекційної лікарні. Одеса, лютий 2005 року.

 

У документальному фільмі «Як пережити чуму» Девіда Франса зафіксовано потужний активістський рух у США на ранніх етапах епідемії. Яким був спротив епідемії в Україні, зокрема в Одесі?

Я знімав у стаціонарному відділенні Одеського обласного центру СНІДу. Туди приходили допомагати активісти. В Одесі виникло багато громадських організацій, що займалися проблематикою ВІЛ/СНІД. Один із перших проектів організації «Віра, Надія, Любов» полягав в обміні шприців для людей, які вживали наркотики. Антиретровірусна терапія (метод лікування ВІЛ-інфекції та СНІДу — прим.) тоді ще була недоступною. Досі підтримую контакти із Сергієм Федоровим, який працював в організації «Життя+». Я з ним познайомився у 1999 році. Нині він продовжує роботу у представництві великої міжнародної організації, яка захищає права ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД. Сьогодні у нього день народження (інтерв’ю записувалося 5 жовтня — прим.).

 

В Одесі виникло багато громадських організацій, що займалися проблематикою ВІЛ/СНІД. Один із перших проектів організації «Віра, Надія, Любов» полягав в обміні шприців для людей, які вживали наркотики.

 

Активісти організації «Життя+» на зустрічі із в’язнями у виправно-трудовому відділенні № 14 на Міжнародний день пам’яті померлих від СНІДу. Одеса, травень 2001 року.

Активісти організації «Життя+» на зустрічі із в’язнями у виправно-трудовому відділенні № 14 на Міжнародний день пам’яті померлих від СНІДу. Одеса, травень 2001 року.

 

Почитайте ще: життя одного будинку в різних епохах

Перманентні виклики документального мистецтва

У мене є низка питань про ваш підхід до зйомки героїв, зокрема про роботу документаліста з людьми в біді. На деяких фотографіях проекту «Зайві» герої дивляться в об’єктив. Але є знімки, де вони не помічають, що за ними спостерігає фотограф. Наскільки важливо для вас, аби герої знали, що їх фотографують?

Насправді більшість фотографій я зробив відкрито з близької відстані з допомогою ширококутного 35-міліметрового об’єктива. Дуже часто мої кадри — це результат спілкування, довіри. Звісно, є спонтанні знімки. Ось фотографія на стіні вище (розмова відбувалася у квартирі-студії Олександра Глядєлова — прим.) з’явилася спонтанно. Це Одеса. Хлопець вирушає в місто в пошуках їжі. Я сфотографував його рано-вранці перед початком радіоефіру. Мене попросили зробити знімки ведучих «Просто радіо». І я мав встигнути туди до 6 години.

Бездомний хлопчик в районі Черемушок. Ранок. Одеса, серпень 1997 року.

Бездомний хлопчик в районі Черемушок. Ранок. Одеса, серпень 1997 року.

 

Але у вас є фото більш інтимного плану, де герої впускають у своє життя дуже близько. Маю на увазі кадр, де хлопчик стриже дівчинку, із того ж проекту «Зайві».

То зовсім інше. Це знімок, зроблений у приймальнику-розподільнику для неповнолітніх. Дівчинка родом із Закарпаття. Її затримали. Тоді її допитували. Я туди потрапив, бо знав хлопчика, який її стриже. Я підтримував із ним контакт. Він був одним із кращих серед дітей, які жили на перехресті Городецького і Заньковецької вулиць у Києві. Двох із цієї групи затримали. Один із них вискочив із машини і втік.

 

Він був одним із кращих серед дітей, які жили на перехресті Городецького і Заньковецької вулиць у Києві.

 

Слава стриже дівчинку в приймальнику-розподільнику. Київ, квітень 1997 року.

Слава стриже дівчинку в приймальнику-розподільнику. Київ, квітень 1997 року.

Отож, я прийшов фотографувати саме затриманого хлопчика. Тобто цей знімок був зроблений завдяки життєвим обставинам. Я отримав тоді всі дозволи, аби фотографувати у розподільнику. Діти в таких закладах мали пройти санітарну обробку. На фотографії він виконує роботу санітарного лікаря. Звуть його Слава. У дівчинки було так багато паразитів у волоссі, що всі працівники збіглися подивитися. У неї воно ворушилося. А колготки вона змогла зняти тільки у ванні під гарячою водою.

 

У дівчинки було так багато паразитів у волоссі, що всі працівники збіглися подивитися. У неї воно ворушилося.

 

Ще там утримували трьох братів, в яких батько був ромом, а мати українкою. Вони виросли поліглотами, говорили ромською, російською, українською, угорською мовами. І один із них перекладав дівчинці, яку тоді допитували. Вона спілкувалася лише угорською і ромською. Із хлопцями з Городецького і Заньковецької вулиць я познайомився у 96-му році, а це фото зробив у квітні 97-го року. Потім Слава потрапив у колонію. Мабуть, життя його поламало. За моїми відчуттями, він був дуже хорошим хлопцем.

 

Почитайте також: «Поздравь сироту: что лучше дарить, а от каких подарков стоит отказаться?»

 

Я розумію, що глядачі мають це побачити на ваших фото, але вербалізуйте, будь ласка, як дітям вулиці вдається берегти людське тепло попри обставини їхнього життя.

По-перше, дитина набагато міцніша за дорослу людину. Я зауважив для себе, що діти, які живуть на вулиці, абсолютно не ідентифікують себе із бомжами. Це дві абсолютно різні групи. Вони опинилися без даху над головою з різних причин. Серед цих дітей є не тільки ті, які втекли з інтернатів. Багато дітей втікали з дому від побоїв. Батьки-наркомани або алкоголіки сприймали їх як годувальників, знущалися із них.

 

Я зауважив для себе, що діти, які живуть на вулиці, абсолютно не ідентифікують себе із бомжами.

 

Також буде цікаво: «Одиночество и свобода. Интервью с художником Олегом Димовым»

 

Фотографія між війною і суспільством

Британський фотодокументаліст Дон МакКалін сказав, що після зйомок війни йому стало набагато важче фотографувати мирне життя. Щось змінилося у вашому підході до роботи фотографа після досвіду фіксації війни на фотоплівку?

Безглуздо заперечувати, що твій досвід на тебе не вплинув. Будь-який досвід залишає слід у житті людини. Прийнято вважати, що він збагачує. Це дуже велика відповідальність — знімати на війні, і я це відчуваю. Але війна не змінила мого ставлення до фотографії.

Дон МакКалін у свій час був, очевидно, одним із найкращих майстрів воєнної фотографії. Коли відбувалася війна на Фолклендських островах, Велика Британія, яка вела війну, не пустила Дона МакКаліна на територію бойових операцій. Він обурився відмовою своєї ж країни і заявив про це публічно. У нього були також особисті причини вибрати інші теми для фотографії. Дружина, яку він покинув, померла від раку, і він страждав після її смерті. Це не просто війна так сильно вплинула на нього, що він почав фотографувати пейзажі і свята в Індії.

Я не воєнний фотограф. Я насправді не розділяю цей досвід.

Бійці батальйону «Донбас» на розвідувальному виїзді. Околиці Лисичанська. Червень 2014 року.

Бійці батальйону «Донбас» на розвідувальному виїзді. Околиці Лисичанська. Червень 2014 року.

 

Останнім часом в Україні відбувається багато важливих виставок: «Рани» Йосипа Сліпенького,

…«Рани» — дуже хороша виставка…

…«Народження України» Вікторії Івлєвої. Мені б хотілося зупинитися на виставці Євгенії Бєлорусець «Перемоги переможених». На лекторії в рамках виставки Віктор Марущенко розповідав, як він фотографував нелегальних копачів кам’яного вугілля у донбаських містечках. Прозвучало питання, чи маємо ми право звинувачувати людей, які були на соціальному дні, а потім узяли до рук зброю воювати проти української держави, адже держава не опікувалася ними, коли вони втратили засоби для існування. Наскільки сприйнятливою українським суспільством є ідея незвинувачення?

Це дуже складне питання. Я не можу сказати, що є загальна сукупність. Не факт, що вони б узяли до рук зброю, якби їм її не дали. Ми не можемо до всіх ставитися однаково.

Цього всього не було б, якби не точне втручання, влаштоване професіоналами. Небажання відповідати за те, що ти зробив, відчиняє двері наступному, хто буде те ж саме робити після тебе, якщо ти не засвоїш цей урок. Росія повинна осягнути всі уроки і визнати свій напад.

З іншого боку, не буває війни без воєнних злочинів. Наша сторона їх теж скоювала. Але в цьому всьому потрібно розібратися поліції, судам. Це дуже довгий процес.

 

 

З іншого боку, не буває війни без воєнних злочинів. Наша сторона їх теж скоювала.

 

Почитайте ще: «Волонтер на войне. История Виктории Ивлевой»

 

В одній із ваших розповідей про Іловайськ йшлося і про обурення через розкіш життя деяких українців у мирних містах під час війни на Сході. А як би воно мало виглядати, на вашу думку?

Хто я такий, аби давати поради всім українцям? Тут є неминуче протиріччя. У більшості країн, де йде війна, є мирні території. Часто війна сама диктує, як поводитися решті суспільства. Значить, наша війна поки що не така. Тепер найбільший тягар несе на собі соціальна група волонтерів, яка розплачується по повній втратою матеріальних засобів, сімейними проблемами.

 

У більшості країн, де йде війна, є мирні території. Часто війна сама диктує, як поводитися решті суспільства. Значить, наша війна поки що не така.

 

Хоча сьогодні немає практично українця, якого війна якось не зачепила. Якщо не особисто його, то його сім’ю. Я думаю, що люди можуть захищати відчуття стабільності власного життя і водночас усвідомлювати себе трохи мобілізованими.

Я спілкувалася з людьми, які втратили когось під час бойових дій. І часто вони, щоб стишити свою травму, самі стають військовими або волонтерами війни. Але ж у них має бути їхнє окреме життя. А виходить, що війна затягує людей, як болото.

Солдати батальйону «Донбас» відпочивають після зачистки села Грабське під Іловайськом. Серпень 2014 року

Солдати батальйону «Донбас» відпочивають після зачистки села Грабське під Іловайськом. Серпень 2014 року

 

Буде цікаво: «Как пицца помогает солдатам: социальный проект «Pizza Veterano»

 

Є такий ефект, як «співзалежність». Члени сім’ї наркозалежних теж страждають, але важливо це узалежнення розірвати.

Мені пригадується ситуація в Оші під час міжнаціонального конфлікту між киргизами й узбеками через ділянки для забудов. Ош — одне із ключових стародавніх міст на Великому шовковому шляху, що з’єднував Ферганську долину з китайським Кашгаром. Розбійники не змогли зайти в район Онадир міста Ош, що розташований на узвишші, через круті вулиці й те, що містяни краще захищалися. На вершині пагорба було відділення поліклініки, яке під час конфлікту практично перетворилося на госпіталь, куди привозили поранених людей.

Чоловік із вогнепальною раною розповідає працівникові організації «Лікарі без кордонів» про смерть власного сина. Клініка в районі Онадир, Ош, Киргизстан, червень 2010 року

Чоловік із вогнепальною раною розповідає працівникові організації «Лікарі без кордонів» про смерть власного сина. Клініка в районі Онадир, Ош, Киргизстан, червень 2010 року

Один узбек, ридаючи, розповідав лікареві про щоденні докори від своєї дружини. Вона постійно повторювала, що він послав їхнього сина на смерть. Я фотографував там і таким чином почув історію їхньої сім’ї.

Батько із сином були вдома. Батько, пам’ятаючи про графік чергувань, сказав: «Що ж ти вдома, сину, коли твоя черга бути на барикаді?». І вони разом вийшли з дому. Син був убитий, а батько отримав серйозне поранення у стегно. Його повезли надавати медичну допомогу. Тому батько не побував навіть на похороні сина, бо за мусульманськими звичаями поховати мають до заходу сонця.
Ця проблема не має жоднго вирішення.

 

Творчий процес і самовідновлення

Що ви робите, якщо ваш проект застряг і не просувається вперед?

У мене такого глухого кута, аби я не міг продовжити роботу, не було. Тим паче, що я працюю з аналоговою фотографією. І в мене багато ненадрукованого матеріалу. Маю великий архів. Я завжди можу взятися за друк давніших фотографій.

Я відчуваю, що у мене як людини дуже мало часу. Після того як я працював у гуманітарній місії організації «Лікарі без кордонів» в Оші в Киргизстані не як фотограф, а як учасник гуманітарної місії, я два місяці відходив від тих подій. Мене це тоді шокувало. Організація пропонувала мені допомогу психолога, але я самовпевнено від неї відмовився, унаслідок чого в мене більше часу пішло на самовідновлення.

Покинута при народженні дитина у відділенні вродженої та спадкової патології. Дитяча міська лікарня №1. Київ, грудень, 1993 рік.

Покинута при народженні дитина у відділенні вродженої та спадкової патології. Дитяча міська лікарня №1. Київ, грудень, 1993 рік.

Серед моїх знайомих є фотографи, які перестали займатися фотографією. Зі мною теж таке може статися, якщо мені скажуть, що я не знімаю нічого нового, тільки повторюю себе, і ця думка буде обґрунтованою.

Ви маєте на увазі фотокритиків?

Ні, фотокритиків немає в Україні. Я про будь-кого, чию думку вважаю авторитетною.

Ви зазначили, що хочете поїхати на Схід України знову. Розкажете, що саме плануєте знімати в зоні бойових дій цього разу?

Перед поїздкою я не складаю конкретного плану, що буду знімати одне або інше. Я розумію, що відбувається на місці, і лише тоді починаю фотографувати. Зараз я одужую після перелому руки. Не знаю ще, коли вирушу.

ForshMag - полезный городской интернет-журнал.
Использование материалов ForshMag разрешено только с предварительного согласия правообладателей при наличии активной ссылки на источник.

О журнале

Связь с редакцией: forshmag@impacthub.odessa.ua
Проект

Подписаться