За колючим дротом: історії Освенцима
- 20.03.2017
- Учиться
Журналістка ForshMag побувала у колишньому німецькому концтаборі Освенцим.
Це місто особливе: воно обгороджене подвійним колючим дротом, тут кожен будинок виглядає так само, як сусідні, і називається блоком, усі люди одягнуті в однаковий одяг, їдять ту ж саму їжу, а точніше траву — таким був Освенцим понад сімдесят років тому. Вхід до цього «міста» (а саме так про нього розповідали усім, кого туди привозили) був маркований великими воротами з написом Arbeit macht frei, тобто «Праця робить вільними». Це була засаднича ідеологія нацистів щодо Освенцима, як і загалом багатьох інших концентраційних таборів — взяти від людей усе можливе, бо «ніщо не може пропасти намарне», казали есесівці.
Головні ворота Аушвіцу. Фото: Саміра Джой.
Під таким гаслом вони використовували дійсно все — після кремації тисяч людей їхнім попелом нацисти удобрювали поля; жінок обстригали налисо, після чого з їхнього волосся виробляли витончені килими, котрі коштували великих грошей; а всіх тих, хто міг працювати, використовували до останнього на полях, на будівництві чи будь-яких інших роботах за командуванням есесівців.
Освенцим у цифрах
До Аушвіца (він же Освенцим за польським варіантом), найбільшого в історії людства нацистського табору, протягом його існування 1940-1945 років було депортовано близько 1 300 000 осіб, із котрих там загинули 1 100 000. Вони помирали або «своєю смертю» — від браку їжі, численних хвороб, виснаження від непомірної роботи, психологічної кризи, або закінчували життя в газових камерах, на розстрілах чи повішенні на території табору.
Протягом його існування 1940-1945 років до Аушвіца було депортовано близько 1 300 000 осіб, із котрих там загинули 1 100 000.
Під час вшанування загиблих. Фото: Саміра Джой.
Досі живі свідки
На зустрічі для молодих журналістів, котра була організована Maximilian-Kolbe-Werk, я мала за честь познайомитися із двома досі живими свідками тих подій: Др. Леоном Вайнтраубом зі Швеції та Захаром Тарасевичем із Білорусі. Вони перевершили будь-які сподівання молодих і допитливих. Ви думаєте, що вони розповідали про ті часи з похмурими обличчями і повчали нас життю? Аніскільки!
Ви думаєте, що вони розповідали про ті часи з похмурими обличчями і повчали нас життю? Аніскільки!
Леон Вайнтрауб у перший вечір під час знайомства, коли його попросили до слова, почав зустріч так: «Я вам розповім про себе коротко, як у Facebook». А далі він охоче ділився спогадами про ті часи, про котрі навіть моторошно думати, але він ділився з гідністю — чи то про глобальні події, чи про особисті інтимні переживання Освенцима. Наприкінці першого дня він сказав: «Ви думаєте, що знаєте що таке голод. Вам здається, якщо ви не поснідали вранці, а це вже вечір, то ви голодні. Але це лише легкий апетит. Голод — це коли ти хочеш їсти днями, тижнями, місяцями…».
Бесіда із Леоном Вайнтраубом. Фото: Саміра Джой.
Інший свідок — Захар Захарович Тарасевич — ділився враженнями пережитого з постійною усмішкою на обличчі (а я досі не перестаю цьому дивуватися!). Взагалі його історія дуже нетипова, адже дітей в Освенцимі перші роки одразу відправляли до газових камер, бо вони не були потрібною робочою силою — що з них візьмеш? Але Захару Захаровичу «пощастило» — його залишили. Він потрапив до Освенциму в серпні 1945 року. Тут він став донором.
Захар Тарасевич. Фото: Саміра Джой.
Він врятувався від газової камери ціною власної крові. Її у нього брали 7 разів. Останнього разу, як він розповідав, його голову перев’язали джгутом — із руки кров уже не йшла.
Він врятувався від газової камери ціною власної крові. Її у нього брали 7 разів.
У День пам’яті звільнення Освенцима від нацистів на території Аушвіц ІІ / Біркенау (всього марковано три Аушвіци — Освенцим, Біркенау та згодом невеликий табір осторонь) зазвичай організовують урочистості. У них беруть участь свідки та колишні в’язні табору, представники влади та духовенства, посли країн. Вони читают молитви, говорять поминальні промови, а в’язні діляться спогадами. Але цьогоріч серед них не було українських представників.
Що почитати: Як сучасне мистецтво розповідає про події минулого
Пам’ять, що минає
Минулого року в музеї було понад два мільйони відвідувачів, що робить Аушвіц одним із найбільш відвідуваних місць в Європі та Польщі зокрема. Однак щороку все менше й менше людей відвідують урочистості з нагоди звільнення Освенцима від нацистів, розповідає Павло Савицький, головний журналіст та відповідальний за зв’язки з громадськістю: «Аушвіц — це дуже делікатне та чутливе місце, бо це не просто музей, а реконструкція пам’яті минулого. Ми можемо тільки поставити риторичне питання, скільки буде людей через п’ять років».
Фото: Саміра Джой.
Аушвіц або «Табір смерті» став простором, де можна зупинитися та задуматися про минуле. Це місце, котре розкаже про природу людини більше, аніж Гоген чи да Вінчі. Аушвіц не є історією, котра немає зв’язку із сьогоденням: там були наші з вами бабусі й дідусі, а може, і батьки. Тому Аушвіц — це радше місце, де варто запитати себе: чи справді панівна ідеологія, у котру вірять, можливо, навіть мільйони, є тим, у що вірю я?
Що почитати
Пригоди сталкера: навіщо вони ходять до Чорнобильської зони
У світі тиші: як живуть глухі люди
«Слишком свободный человек»: фильм о Немцове в Одессе
