#Учиться #Делать #Отдыхать

Забути не можна пам’ятати: інтерв’ю з автором виставки «Забуття» Катериною Радченко

«Кожна нова політична система переписує історію». Репортаж із виставки «Забуття» Катерини Радченко — про стерті сторінки, вирізанні обличчя та втрачені артефакти з минулого.

Однією з локацій 5-ї Одеської бієнале сучасного мистецтва став міський історико-краєзнавчий музей. У ньому відкрився проект-виставка «Забуття» Катерини Радченко, відомої багатьма кураторськими проектами в Одесі та за її межами, зокрема міжнародним фестивалем Odessa//Batumi Photo days.

 

Особистий і суспільний вимір виставки «Забуття»

Цей виставковий проект став певним висновком трьохрічних досліджень авторки. Позаду залишилися архіви низки країн, пошукова робота і навіть втрата більшої частини матеріалу, вже зібраного та підготовленого.

Експозиція вкрай мінімалістична: напівтемрява і направлене електричне світло на окремі деталі, стелажі, подібні до тих, що зустрічаються в бібліотеках, архівах із негативами — на них події звільнення Одеси, різні моменти Другої світової, які так чи інакше стосуються Одеси чи передмість.

Фото: Станислав Кінка для ForshMag.

Є інший аспект прочитання виставкового проекту. Три роки тому бойовики захоплюють музеї в Луганську і Донецьку. Після вивезення цінних артефактів на кшталт живопису документи та фотографії знищуються. Це процес побудови нової ідентичності, нової політичної системи. Цей проект зачіпає і цю тему також.

Катерина Радченко
кураторка проекту

Перше, що завжди відбувається при формуванні нової політичної системи, — це знищення історії, знищення документів і фотографій. З кожною зміною влади в Україні так чи інакше знищуються архіви. Для мене це стало точкою відліку, чому я зацікавилась українськими фотоархівами, фотографією та архівами як такими. Друга причина — в Україні до сьогодні не існує традиції дослідження, як розвивається фотографія. В певний момент я стала максимально працювати з історією, тому що зрозуміла: вона дає можливість відповісти на питання сучасності. І відповідно в той самий період я зайнялася дослідженням фотографії. Але чим більше я заглиблююсь в архіви, тим більше розумію абсурдні процеси роботи з архівами. Насправді дуже складно працювати, коли ми маємо лише якісь артефакти, коли немає текстів, додатків, коли є лише одне першоджерело.

 

Що почитати: Згадати кожного. Проект «Остання Адреса»

 

Місця пам’яті для людей «без місця»

«Проект передусім про пам’ять. Про процеси пам’яті та про історію, яким чином вона зберігається, яким чином вона кожен раз перечитується. Кожна нова політична система переписує історію. Кожен новий історичний виток зчитує фотографію, яку ми маємо за доказ, інакше. Тому це більше актуалізація цієї проблеми. Намагання привернути увагу до цього процесу», — пояснює кураторка проекту.

Фото: Станіслав Кінка для ForshMag.

«Мені хотілося, щоб людина, яка потрапляє до простору зали, не відволікалася на самий простір, а фокусувалася лише на об’єктах тут представлених. Саме для цього мені було важливо, аби об’єкти підсвічувалися, аби світло давало напрямок уваги до тих об’єктів, які я показую. Затемнення зали дає можливість зробити асоціацію із затемненням пам’яті, коли в нас є більш яскраві моменти, які ми пам’ятаємо, і затерті, коли ми пам’ятаємо, що події відбулися, але не пам’ятаємо, що саме було, і нарешті те, що ми вже не пам’ятаємо. Коли ти пересуваєшся цією залою, то це пересування від світла до темряви і навпаки — від темряви до світла».

Куратор Катерина Радченко та комісар Одеської бієнале Семен Кантор на відкритті виставки. Фото: Станіслав Кінка для ForshMag.

На виставці можна побачити матеріали з приватних фотоальбомів білоемігранта Барскова, які зберігаються у Ніцці, та фотографії з фондів Одеського історико-краєзнавчого музею: «Говорячи про саму форму об’єктів, слід сказати, що одна із серій має назву No place („Немає місця“) і має два медіуми: це великі банерні фотографії, де тіла вирізані і замість них темні тіні.

 

За допомогою цього візуального образу мені хотілося передусім дати простір для глядача, аби він подумав, яка доля спіткала ту чи іншу людину, яка вирізана з фотографії. Це можливість зрозуміти, чому люди вирізані.

 

Це певна відсилка до подій 1930-х років, коли вирізали обличчя. Це примусове бажання забути і знищити історію. В моєму випадку я вирізаю людей із фотографій і надаю лише тіні замість них, аби глядач сам сформував ту чи іншу історію. Але паралельно я даю оригінали, які були вирізані з альбомів аматора-фотографа Барскова. Я вирізаю контури людей, які за збігом обставин опинилися або під час Другої світової війни у Ніцці, або були білими офіцерами на острові Галіполія в Туреччині, або просто жили мирним життям в Парижі чи в Ніцці. Тобто вони так чи інакше опинилися у фокусі Барскова. Я їх вирізаю і розміщаю на білому тлі. І це як маніпуляція. Я їм надаю порожній контекст, який надалі аудиторія може домальовувати і створювати свої сюжети, свої історичні контексти. І це ставить питання, наскільки людина може вибирати той чи інший контекст, наскільки вона може формувати свою долю, свою історію, наскільки вона ладна створювати своє життя».

Фото: Станіслав Кінка для ForshMag.

 

Що почитати: 7 книг про фотографію як культурний феномен

 

Як зрозуміти пазл сучасного мистецтва

Виставка побудована не за класичними музейними канонами. Це не прості артефакти з минулого, які щедро оздоблені пояснювальними підписами. Це скоріше пазл із візуальних зображень, але навіть вони стилізовані під негативи або вирізані частини фотокарток, але це не типові фотографії чи графіка. Зрештою виставка оперує традиційними історичними джерелами. В історичній науці їх називають аудіовізуальними або допоміжними, зазначаючи, що вони лише допомагають зрозуміти текст, але в цьому проекті саме фотографія (візуальний образ) є головним джерелом, який додатково може бути пояснений текстом.

«Колись сказав [П’єр] Бурдьє: щоб зрозуміти сучасне мистецтво, треба володіти певними кодами. Тобто, не можна прийти і зрозуміти експозицію, якщо не володієш певними знаннями. Але щодо моєї виставки, то основна ідея все ж таки піддається відчуттю. А відчуття не потребують якоїсь суми знань або освіти. Що відчуває людина, коли пересувається від темряви до світла? Що відчуває, коли бачить негативи фотографій Другої світової війни? До них є і додатковий текст. Хто вважає за потрібне ознайомитися з ним, у того складеться цілісна картина. Можливо, будуть різні зчитування. Але це і важливо, адже історія — це різні зчитування того, що ми бачимо».

 

Виставка буде тривати до 30 вересня 2017 року. Вхід згідно з розкладом Одеського історико-краєзнавчого музею. Ціна квитка на виставку — 15 грн.

 

Що почитати

Де навчатися фотографувати: огляд шкіл Києва та Одеси

Українське фотомистецтво очима азійського куратора Кевіна Лі

Одеська бієнале: біль та муки в Музеї сучасного мистецтва

ForshMag - полезный городской интернет-журнал.
Использование материалов ForshMag разрешено только с предварительного согласия правообладателей при наличии активной ссылки на источник.

О журнале

Связь с редакцией: forshmag@impacthub.odessa.ua
Проект

Подписаться