#Учиться #Делать #Отдыхать

Павел Лозінський: «Герой фільму має стати для мене найважливішою людиною у світі»

Про тонкощі створення документального кіно без прикрас.

Польська школа документального кіно є однією із найбільш яскравих і винахідливих в історії цього виду мистецтва. Богдан Косінський, Марек Пивовський, Марцель Лозінський, Кшиштоф Кесльовський, Томаш Зигадло, Єжи Гоффман — всесвітньо відомі режисери, які об’єднали навколо себе охочих розповідати особисту правду про життя соціалістичної Польщі.

Цієї весни польський майстер Павел Лозінський презентував стрічку «Ти не уявляєш, як я тебе люблю» на Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA. Автор встиг поділитися із фестивальною аудиторією досвідом створення документальних фільмів попри будь-які обставини. Картини Павела Лозінського «Місце народження», «Сто років у кінозалі», «Така історія», «Через кордон: п’ять поглядів на сусідів» здобули нагороди у Борнгольмі, Парижі, Ляйпціґу та Кракові. Зараз Лозінський поєднує зйомки із викладанням у виші. Більше про обидві сторони професійної діяльності режисера дізнавайтеся зі стислого конспекту майстер-класу.

 

Базові питання та селфі-кіно

Польський режисер Кизимеж Карабаш вважає, що перед тим, як узятися за створення фільму, потрібно відповісти на три базові питання: «Що ми хочемо показати?», «Як ми хочемо це показати?», «Для чого ми хочемо це показати?». Третє питання окреслює тему фільму. Дотримуватись хронологічної послідовності під час пошуку відповідей зовсім необов’язково.

Зокрема, Кшиштоф Кесльовський зняв фільм під назвою «Лікарня», щоб розповісти про людську солідарність і важку працю. Він вибирав між вчителями і робочими, а потім дійшов висновку, що людська солідарність найсильніше проявляється тоді, коли ми приходимо на допомогу один одному, наприклад, у подоланні фізичного болю. Саме тому Кесльовський вибрав лікарів. Спочатку в нього була відповідь на третє питання, потім він перейшов до першого. Відповідаючи на друге питання «Як?», ми маємо зрозуміти, який художній метод візьмемо собі на службу. Йдеться про спосіб зйомки — з плеча чи на штативі, а також про часові обмеження, протяжність історії — рік із життя людини чи один день.

 

 

Я часто починаю знімати фільм, якщо не можу зрозуміти щось у власному житті.

 

 

Документалісти Павел Лозінський та Сергій Буковський на фестивалі Docudays. Київ, 2017. Фото: Олександр Попенко.

Коли моя мати захворіла на рак, я поїхав із нею у лікарню. В онкологічному відділені ми мовчали, не знали, як говорити про хворобу. Тоді я глянув убік і побачив, що люди навколо все-таки розмовляють. Я вирішив, що прислухаюся до них і зніму фільм «Хіміотерапія» про хворих, які борються з раком.

Я зняв частину матеріалу і взявся монтувати його, перебуваючи в захваті від результату. Але в очах режисерки монтажу Касі Ковальчик, яка працювала ще з моїм батьком Мате Лозінським, я не побачив радості. Характерна риса монтажерів полягає в тому, що вони вміють обґрунтовано критикувати автора. Кася спитала: «Для чого ти знімаєш лікарню, чому показуєш трубочку і всі ці апарати? Це фільм про пацієнтів, а не про лікарню. Покажи лише їхні обличчя. Нехай вони будуть такими ж людьми, як і ми». З особистого досвіду можу сказати, що поки не знайду відповіді на питання «Для чого я хочу це показати?», то відкритим залишиться і питання художньо-технічного підходу. Щоразу мені важче починати роботу над фільмом, оскільки я не можу повернутися до вже відпрацьованих тем.

 

 

Багато моїх студентів починають із фільмів про себе.

 

Я пройшов довгу дорогу перед тим, як зробив кіно про свого батька. Але думаю, що якби працював над своїм першим фільмом зараз, то він був би про мене самого. Зараз ми живемо в епоху селфі, тобто дуже цікавимося собою. І це добре.

 

Що почитати: Євгеній Афінієвський про те, як документальне кіно «розплутує» цей світ

 

Як режисерові наблизитися до героя

Немає загальних правил щодо того, як зробити протагоніста союзником. Мій метод — це передусім полюбити героя. І сподіватися на взаємність, на близькість і дружбу. Без товариських стосунків працювати занадто важко. Я погано почуваюся, якщо мушу спостерігати із дистанції. Адже мій герой знатиме, що я від нього навіддалі й ховаюся за камеру. Я підходжу ближче, бо ховатися мені неприємно.

Герой фільму має стати для мене найважливішою людиною у світі. Якщо я не відчуватиму захоплення протагоністом і мої почуття до нього будуть посередніми, то глядачі теж припинять за ним спостерігати й вийдуть із кінозали.

Кадр із фільму «Хіміотерапія».

 

Що почитати: «Це дуже велика відповідальність — знімати на війні, і я це відчуваю». Інтерв’ю із фотографом-документалістом Олександром Глядєловим

 

Питання та відповіді

Фестивальна аудиторія включилася у завзяту дискусію із польським майстром. Публікуємо питання та відповіді, що стали інсайтами.

Як у вас вибудовуються подальші стосунки із протагоністами? Чи спілкуєтеся досі із героїнями фільму «Ти не уявляєш, як я тебе люблю»?

Тут якраз працює правило — скільки ми інвестуємо у героя, стільки й отримаємо від нього назад. Зізнаюся, що з деякими героями я дружу, а деякі залишаються просто знайомими. Герої останнього фільму залишилися просто знайомими. Наші взаємини особливо не змінилися. Та й моя інвестиція була меншою — тільки 250 хвилин. А от з героями фільму про сусідів я прожив 365 днів. Ми стали близькими друзями.

Чи доцільні провокації під час робити над документальним фільмом?

Я думаю, що в документальному кіно не існує чистого спостереження. В останньому фільмі «Ти не уявляєш, як я тебе люблю» я був змушений спровокувати ситуацію терапії психоаналізом, але потім майже не втручався у те, що відбувалося. А от у фільмі «Хіміотерапія» режисури було багато. Я обрав героїв. Розмістив їх у лікарні один поруч з одним. Далі я підкидав їм теми для розмов. Але такий підхід не означає, що я зняв неправду. Я просто хотів уявити, що відбувається, коли в приміщенні немає мене і камери. Ми зі знімальною групою не могли чекати цілий рік, коли тема проявиться. Не мали на це ресурсів. Тому я зробив те, що мій батько називав згущенням реальності.

 

Немає ніякого значення, як ми прийдемо до максимально правдивих в емоційному плані кадрів. Давайте пригадаємо картину In the Search of Sugar Man. На якомусь етапі головний герой відмовився зніматися, і режисер, накинувши його пальто, сам ходив по місту.

 

Як часто задум вашого фільму змінюється в процесі роботи?

Є фільми, які я зробив від початку до кінця такими, як їх задумав. Наприклад, моє перше кіно «Місце народження». Якраз там я все зробив так, як хотів, дуже конкретно задокументувавши події. Але є фільми, які повертають у певний момент і йдуть своєю дорогою. Дуже часто буває, що я починаю один фільм, а закінчую зовсім інший. Як тільки я хочу підкорити реальність, вона мені опирається. Тому я вважаю, що треба прислухатися до реальності і рухатися за обставинами життя.

Вернер Херцог казав, що для того, аби зняти кіно, потрібно ходити по землі, а не сидіти на стільцях у кіношколі. Ви теж так думаєте?

Я згоден. Якщо ти знімаєш фільм, то повинен йти по землі. Але не слід прямо інтерпретувати цю метафору. Можна взяти велосипед чи автомобіль.

Чому взялися за викладання?

По-перше, мене запросили. А по-друге, я роблю це, бо мене творча діяльність інших людей теж надихає до творчості. І я стараюся віддати студентам якомога більше.

 

Що почитати

Як нас змінили гаджети. Лекція Лариси Мудрак на «Фестивалі ідей» в Одесі

Забути не можна пам’ятати: інтерв’ю з автором виставки «Забуття» Катериною Радченко

Що почитати: 10 новинок осені до Форуму видавців

ForshMag - полезный городской интернет-журнал.
Использование материалов ForshMag разрешено только с предварительного согласия правообладателей при наличии активной ссылки на источник.

О журнале

Связь с редакцией: forshmag@impacthub.odessa.ua
Проект

Подписаться