#Учиться #Делать #Отдыхать

Режисер Іван Уривський — про творчий потенціал Одеси: «Я хочу ходити щовечора до театру і дивитися щось цікаве»

Молодий режисер розповів про театральне життя міста і свій досвід у ньому.

Йому лише 27 років, його вистави з успіхом йдуть у Києві та в Одесі, і він уже встиг отримати дві театральні нагороди. На великій сцені Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька Іван Уривський поставив міф про китайську принцесу Турандот італійського поета і драматурга Карло Гоцці. ForshMag розпитав Івана про одеське театральне життя, неосяжну сцену театру і про те, як на неї потрапила принцеса Турандот.

 

Бути у двох містах та театрах одночасно

Ваші вистави йдуть в Одеському українському театрі ім. В. Василька та в Київському театрі «Золоті ворота». Скажіть, як ви встигаєте бути у двох містах та театрах одночасно?

Зараз я живу в Одесі, і в Києві буваю не так часто. Вистави там ідуть без мене, на жаль. Але коли є можливість, то я вириваюся до столиці, дивлюся вистави, спілкуюся з акторами: це потрібно і мені, і, напевно, їм. Ось навесні дві вистави «Украдене щастя» я мав нагоду і мав щастя дивитися.

Це тому, що вам довелося «втекти» з репетицій в Одесі на нагородження премії «Дзеркало сцени» в Києві?

Я не втік, а відпросився. Це було дуже важливо для мене: нова концептуальна премія із символічною назвою «Дзеркало сцени» від одного з найвпливовіших аналітичних видань України — «Дзеркало тижня». Щороку обирають окрему номінацію, от цього року номінували десять вистав молодих режисерів до тридцяти років. Я мав нагоду більшість із цього списку подивитися, і це справді дуже сильні постановки. І ось наше «Украдене щастя» за п’єсою Івана Франка здобуло перемогу. Церемонія нагородження відбулася в театрі «Золоті ворота» в день показу вистави. Вручив премію театральний критик Олег Анатолійович Вергеліс, за що я дуже йому вдячний. Все було скромно і по-домашньому: ми зв’язалися з художнім керівником театру Станіславом Ігоровичем Жирковим по Skype, в залі були присутні багато театральних зірок, атмосфера була дуже тепла, щира, і це головне. Премія жива, я думаю, що в неї велике майбутнє, і це круто.

Що означає ця премія для вас? Як вас змінюють нагороди?

Це вже друга моя нагорода. Першу я отримав на Міжнародному театральному фестивалі «Мельпомена Таврії» в Херсоні 2015 року за кращий режисерський дебют — свою ще студентську виставу «Дядя Ваня», яку, на жаль, ми вже не граємо. Премія «Дзеркало сцени» для мене — як новий етап. Я тепер розумію, що в мене більше відповідальності, що треба ще більше працювати, і головне — не розслабитися. Нагороди мене стимулюють, спонукають робити все ще більш якісно і рухатися вперед. Але я не працюю спеціально для того, щоб щось отримати. Нагороди надихають у сенсі творчості, а тепер тільки робота, спроби зробити хороші цікаві вистави.

Фото з репетиції спектаклю «Турандот» на сцені Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька

 

Що почитати: Мистерия под землей. Каким будет новый одесский театр «ТЕО»

 

Осягнути неосяжне

Розкажіть, як «Турандот» потрапила до вас на велику сцену театру та про її кроки на ній?

Це моя перша робота на великій сцені, і, звісно, я довго шукав п’єсу, яку б хотів поставити. Якось випадково виникла ідея втілити саме цей твір в нашому театрі, хоча він більше відомий за оперними постановками і виставою «Турандот» Євгенія Вахтангова, якій вже майже сто років. Це п’єса-виклик для мене, яку ти не знаєш, як робити, яка тебе заводить у глухий кут. За задумом автора це трагікомедія. Але якщо підходити до п’єси з іншого боку, то ми маємо право обирати — трагедія це чи комедія, тобто змінити жанр. Текст переклав актор нашого театру Ігор Геращенко. Він же грає у виставі. Було багато роботи з текстом: спочатку був віршований переклад, потім прозовий, і ми багато чого викинули, але нічого не додали і скомпонували так, що вийшла більш трагедійна історія.

 

Міф про Турандот має право на таке трактування, бо коли ти кожного дня вбиваєш людину…

 

Мене зачепила перша ремарка в п’єсі, яка зазначає, що дія відбувається в Пекіні, де на воротах потикані голови. Тобто вони живуть на трупах, і це мене вразило — держава живе на трупах. Цей факт мене весь час вів, і я вже не уявляю зараз, як можна було по-іншому поставити цю виставу. Ми робили спочатку і комедію, і фарс, але ця ремарка про життя серед мерців не давала мені спокою, і все ж таки я вирішив, що краще показати трагедію, яка закладена в історії.

Фото з репетиції спектаклю «Турандот» на сцені Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька

Взагалі робота над цією постановкою виявилася дуже довгим і непростим процесом. Але потім, коли вистава вийшла, я отримав велике задоволення: ми осилили цю п’єсу. Ніхто не очікував, що все вийде саме так. Люди приходили на прем’єру, дивилися і, не розуміли, що взагалі відбувається, особливо дорослі з доброю пам’яттю про театр Вахтангова. Але це для мене насправді круто. Бо за весь репетиційний процес тривалістю 6–7 місяців із перервами можна було зробити 3 вистави, і в нас так і вийшло, адже було дуже багато версій: ми робили, потім все перекреслювали, знову робили, потім перекреслювали, робили якусь сценографію, потім все прибирали — тобто це був якийсь такий шалений пошук. А за місяць до прем’єри все, що нам заважало, почали викидати, і протягом цього часу все вибудувалось. Я взяв перерву, поїхав додому, повернувся, і за місяць ми зробили з нуля виставу, над якою до того працювали 6 місяців. Але ці півроку були дуже важливі для мене, це відчувається зараз, бо я знайшов новий театр у собі, і головне, що все вийшло — цей крок на велику сцену зроблений.

До речі, у виставі на сцені немає жодної декорації, абсолютно нічого немає, ми багато працювали з художником Русланом Хвастовим, але дійшли висновку, що буде саме так. Це була якась така боротьба зі своїм страхом, бо ще коли я приїжджав ставити «Тіні забутих предків» і вперше піднявся на велику сцену, вона мені здалася якоюсь неосяжною. І коли на ній потрібно було робити виставу, цей страх повернувся до мене, і, напевно, щоб побороти його, слід повністю оголити сцену.

Як ви співпрацюєте з акторами, обираєте їх на власний розсуд?

Так, і це дуже добре. Коли я приїхав до Одеси працювати над постановкою «Тіні забутих предків», ми влаштували проби. Для мене це щось незвичне, я не люблю таке робити, бо проби потрібні в кіно, а не в театрі. Але процес сподобався — нам було важливо познайомитися з акторами. Я ще тоді був студентом і думав, що це складно і якось навіть нескромно з мого боку, а потім ми здружилися, і всі, хто були на пробах, потрапили до вистави.

 

Режисер повинен вибрати сам актора: ти можеш помилитися, але це буде твоя помилка. Взагалі хороші призначення на ролі — це вже якась частка успіху майбутньої вистави.

 

Фото з репетиції спектаклю «Турандот» на сцені Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька

Над виставою «Турандот» я працював у команді з хореографом Павлом Івлюшкіним, з яким ми зробили вже 4 вистави, відомим модельєром Русланом Хвастовим та вісьмома чудовими акторами. Було багато питань, таких собі блокад, і ми заходили в глухі кути. Це було, як якась подорож: я вів, звісно, за собою акторів, і художника, і хореографа, і театр — водив їх темними коридорами, але ми кудись вийшли, на світло, і я вдячний своїй команді за те, що ми це зробили так, як воно є.

 

Що почитати: Макс Кідрук: «Нині я письменництвом заробляю значно більше, ніж якби залишився викладати»

 

Одеса театральна

Як вам одеське театральне життя?

В цього міста великий потенціал. Чомусь він не використовується на повну, хоча я вірю, що в Одесі це можна «виховати». Є багато творчих людей, які хочуть займатися театром, до місцевих театрів приїжджають запрошені режисери, і це свого роду виховання акторів: працюючи з різними фахівцями, вони ростуть. Нашому українському театру ім. В. Василька дуже пощастило в цьому сенсі: було багато режисерів, які дали змогу акторам розвиватися. Ми пропонуємо різнобарвний театр, і кожен може обрати, що йому до вподоби. На афішах такі імена, як Влад Троїцький, Дмитро Богомазов, Андрій Бакіров, Микита Гріншпут, Юрій Одинокий і наш уже, на жаль, покійний художній керівник Ігор Миколайович Равицький.

Прикро, що до Одеси часто приїжджають і «цікаві» театри із близького зарубіжжя чи інших міст, які псують смак глядача. Всі йдуть на комедії, сміються із жартів про труси. І в тому-то й проблема, що такий театр багатьом подобається. Я не знаю, як із цим боротися, бо цього дуже багато. Такі гастролери задавлюють одеський репертуар, серед якого хороших вистав і так небагато. А коли глядачі після 10–20 таких антреприз і тому подібних приходять на якісну виставу, то через 10 хвилин кажуть: «Я нічого не розумію. Що це таке, де тут сміятися?»

Фото з репетиції спектаклю «Турандот» на сцені Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька

Щось треба змінювати в театральному житті міста: більше хороших вистав, більше нових глядачів. Нам потрібен новий глядач! Ми не займаємося перевихованням. Треба, щоби були і суперечки. Добре, коли процес пожвавлюється. Коли приїхав до Одеси, за місяць подивився все, варте уваги. Ну, як все: я, звісно, не всі місцеві постановки бачив, але от я ходжу до театру на вистави: одну дивлюся і думаю — щось «дивно», іншу дивлюся — і я називатиму це просто «дивно», щоб не казати інших слів… Третього разу все так само, і вчетверте я вже не піду туди, бо спрацював «закон трьох разів».

 

Я хочу ходити щовечора до театру і дивитися щось цікаве, щось нове. Професія професією, а як глядач я не один такий, хто хоче дивитися хороші вистави, а мені їх не вистачає. Тоді мені треба їхати кудись або дивитися вистави по відео.

 

Але є і приємні речі в Одесі, такі як фестиваль театрів «Молоко», де частенько можна побачити потужні постановки. Дуже добре, що потрохи з’являються нові театри з новим диханням. Не так давно у місті існує «ТеатРоК» Олексія Коломійцева — це один із тих кроків до оновлення і пожвавлення місцевого театрального життя. Восени відкрився театральний простір «ТЕО». Тож сподіваюся, що щось буде змінюватись. Напевно, потрібен час, щоб це відбулось.

 

Що почитати

Проекты-победители общественного бюджета Одессы: на что пойдут 100 миллионов гривен

Театральный январь: одесские спектакли с зимним настроением

Современные библиотеки: куда пойти полежать в гамаке и устроить презентацию

ForshMag - полезный городской интернет-журнал.
Использование материалов ForshMag разрешено только с предварительного согласия правообладателей при наличии активной ссылки на источник.

О журнале

Связь с редакцией: forshmag@impacthub.odessa.ua
Проект

Подписаться